Діти Варшави на початку XX століття

Єжи Стемповський, 1951.
Переклад з польської Віктора Дмитрука, 2017.

I

В перші роки нашого сторіччя Варшава була, мабуть, містом гордим і неслухняним, але захопленим і упокореним ворогом. Її старі палаци покрили товстим шаром фарби шоколадного кольору з відтінком Bismarck malade1 і перетворили на установи й казарми. На деяких поставили золоті церковні куполи. Нові дільниці будували вже на російський штиб. Незвичайна ширина їх вулиць мала полегшувати маневри поліції і перешкоджати побудові барикад.

Вулиці роїлися від мундирів. Цивільні службовці носили мундири з барвами своїх відомств. Багато ще носили віцмундири, свого роду фраки з темного сукна з металевими ґудзиками і кольоровими кантами. їх вигляд нагадував петербурзькі повісті Гоголя. Заняття і ранг службовців можна було пізнати по кольору мундира й знаках розрізнення. Студенти також носили мундири й картузи військового вигляду з синьою околицею. Учні середніх навчальних закладів мали мундири з темного сукна кольору своєї школи.

Вулицями неустанно кружляла поліція: городові з нумерованими бляхами на грудях, шпиги в цивільному, жандарми з фіолетовими нашивками. У випадку заворушень на вулицях верхи з’являлися козаки в чорних бекешах і розганяли юрбу нагайками.

Новим Світом і Алеями Уяздовськими їхали швидкі двокінні дрожки, які везли офіцерів у сріблястих шинелях у товаристві так званих лафіринд. Ці останні носили ліфи з дуже завуженою талією і широкі до кісточок спідниці, під якими кілька шарів нижніх спідниць витворювали шурхіт, що називався «фру-фру». Цивільне населення користувалося більш повільними «дорожками»—як вимовляли це слово у Варшаві,—візники яких носили темно-сині плащі зі срібними ґудзиками.

Офіційною мовою Варшави була російська. Суди, установи і школи не знали іншої мови. Навіть поза школою учням не можна було говорити польською. Інспектор, який вигулькував несподівано, кричав: ви опять жарґонітє по-польскі, і записував прізвища. Вивіски на крамницях були двомовними.

Утиски здавалися тим важчими, що могутність переможців не знала меж. Росія мала найбільшу постійну армію і найспритнішу дипломатію в Європі. Вона не боялася жодного оточення, навпаки—сама була вирішальним членом усіх можливих коаліцій, і інші держави домагалися її прихильності, змагаючись у пропозиціях послуг. Росія немовби знала секрет концентрованої влади і найкращі рецепти для завоювання і поглинання сусідніх держав. Її народ, здібний і до всього цікавий, почав усвідомлювати свою силу, і ніщо не вказувало, аби її переможний вже протягом двох століть похід мав би завершитись на якомусь кордоні.

Організація опору такій потузі вимагала передовсім зусиль незалежної критичної думки: нової оцінки сил ворога і визволення від чарів його переваг. «Візьми лозину і виміряй нею храм і тих, які в ньому знаходяться», як каже ангел Апокаліпсису. Без нового розпізнання опір—як безнадійний—згас би сам.

З цієї причини осередок опору перейшов був у ті роки до варшавської інтелігенції. На ній також зосередилися увага і натиск окупаційної влади. За темно одягненими панами в pince-nez тяглися шпиги, ночами їх відвідували жандарми. На нагляд і утиски інтелігенція відповідала суворою замкнутістю, відсуненням від опортуністів. Цей тип інтелігенціїзник у період незалежності, не залишивши нащадків ані навіть упорядкованої істориком традиції.

Виховання дітей ставило перед інтелігенцією багато складних проблем. Представники вільних професій не могли перетворити своїх синів у декласований елемент, позбавити їх шкільних атестатів. З іншого боку, віддаючи їх у школи, вони посилали своїх молодих і вразливих нащадків у пащу крокодила, а в кожному разі в місце, де утиски були найбільш брутальними. Вихована сама в подібних обставинах, варшавська інтелігенція мала, однак, у цих справах значний досвід.

II

На восьмому році життя я був хлопцем нервовим і неслухняним. Вихований частково на селі, я, однак, був фізично добре розвиненим, і мій батько вирішив, що я вже доріс до шкільних трудів. Навчання я повинен був почати у підготовчому класі школи Товариства комерсантів на Валіцові.

Шкільний рік починався в середині вересня, який того року був холодний і дощовий. Як усі хлопці того часу, я був одягнений в мундир: довгі чорні штани з зеленим кантом, чорна суконна куртка і така ж шинель із зеленими нашивками моєї школи. На голові в мене був чорний картуз зі шкіряним козирком і зеленою околицею, на плечах шкіряний ранець.

У цьому наряді о пів на дев’яту я вийшов з батьком з нашої квартири на Повіслі, прямуючи в бік Нового Світу. Дорогу цю я мав потім щоденно долати сам.

З вулиці Броварної, убогі й багатолюдні будиночки якої більше нагадували маленьке повітове містечко, ніж Варшаву, ми повернули на Обозну, яка стрімко піднімалася вгору. Тротуар віддалявся в цьому місці від похилої дороги й вів уздовж кількох дерев’яних будиночків до фонтана, який бив біля самого підніжжя схилу. Напроти фонтана стояв жовтий низенький будинок зі світлим напівпідвалом, де містилася майстерня відомого в ті часи графіка Фелікса Яблчинського. На початку двадцятих років Яблчинський, якого зараховували до варшавських оригіналів, показувався іноді в «Малій Зем’янській»2.

Від фонтана дерев’яні сходи піднімалися на схил. Там тротуар знову поєднувався з дорогою і вів до вузенької вулички, що бігла між двома рядами високих домів без вхідних дверей. Цим вузеньким проходом Обозна виходила на Новий Світ напроти палацу Сташица, який у ті часи мав псевдові-зантійський шоколадний фасад із золотим куполом нагорі.

Коли у мене було більше часу, я ішов іншою дорогою, через Северинів, де два рази на тиждень відбувався базар. Тихі зазвичай вулиці покривалися в ті дні шерегами яток, серед яких панував провінційний, ярмарковий рух. В одному місці, на жердинах, спертих на козла, висіли ряди готових убрань. Покупці роздягалися на вулиці, складали свої лахи на бруку й приміряли нові убрання. Одного разу я побачив там Фелікса Бродовського, забутого сьогодні письменника, якого бачив у мого батька. Зі світлою бородою і дуже поважною міною Бродовський у білій сорочці й таких же довгих кальсонах приміряв костюм гнідого кольору.

На Новому Світі я сідав у кінний, мініатюрний трамвай номер 6, який їхав на Грибовську площу. Маршрут цей коштував три копійки, що являли собою мідну, вкриту зеленавою патиною монету невживаної сьогодні величини.

Грибовська площа була одним з головних осередків торгової дільниці. Бруківка на ній завжди здавалася мокрою, вкритою чорним, липким, неустанно розтоптуваним болотом. У домах, що оточували площу, містилися кільканадцять крамничок, які торгували мануфактурою, взуттям, овочами, знаряддями для ремісників і т.д. На площі й оточуючих вулицях панував неустанний рух. Серединою дороги, покритої гранітною бруківкою, їхали важкі вози з вугіллям і товарами, тротуарами текла ціла ріка людей, які кудись поспішали.

З Грибовської площі лишень кілька хвилин відділяли мене від школи, яка містилася у великому, світлому, а однак, трохи похмурому будинку з темного каменю.

III

Перший раз я пройшов цю дорогу з батьком; якийсь час він приглядався до мене, а потім сказав більш-менш такими словами:

«Відводячи тебе до школи, я хотів тобі сказати, чого ти маєш там триматися. Передовсім ніколи не забувай, що школа є знаряддям твого ворога, який хоче перемолоти тебе на дрібне вапно й переробити в щось інше, ніж те, чим ти є. Від сьогодні ти будеш протистояти йому сам і не дуже можеш розраховувати на когось іншого. Не дозволяй ані залякати тебе погрозами, ані обдурити похвалами й відзнаками. Будь уважний і притомний. Твоє завдання—не дати себе схопити.

Твої колеги перебувають у такому самому становищі. Чого вони варті, як поведуть себе під тиском, про це ти дізнаєшся пізніше, коли краще пізнаєш їх. Наразі пам’ятай, що ти за них також відповідаєш. Не ухиляйся від цієї відповідальності, хоча ти не знаєш, якою мірою можеш розраховувати на подібну поставу у них. У такий спосіб ти пізнаєш їх найкраще».

Я уважно слухав, час від часу підносячи погляд на батька, який продовжував: «Латини й греки ти навчишся пізніше. Тимчасом я не хотів би, щоб ти одразу потрапив туди, де примус і утиски найсильніші. Перші роки ти ходитимеш до більш людської школи».

Тут батько розповів мені в головних рисах історію школи Товариства комерсантів.

Середні школи в Царстві Польському були російськими, і весь персонал завозився з Росії. Незважаючи на спеціальний додаток до окладу за службу в Польщі, шановані вчителі не бралися за русифікаторські завдання. Тому з Росії приїздив пересічний ґатунок, щось між учителем і хуліганом, люди, вигнані з інших шкіл за пияцтво і брак кваліфікації; в Польщі вони ставали слухняним знаряддям русифікаторської політики куратора варшавського округу.

Товариство комерсантів хотіло мати школу дещо кращу від державних гімназій. З цією метою, подолавши значний опір і роздавши солідні хабарі в Петербурзі, купці отримали на посаду директора школи немолодого вже російського педагога на прізвище Цвєтковський, який довгі роки був ректором Пажеського корпусу, свого роду придворного ліцею, де навчали дітей великих князів і майбутніх сановників імперії. Маючи внаслідок цього найвищу протекцію, Цвєтковський міг не надто рахуватися з куратором варшавського округу і укомплектував учительський персонал, як вважав за потрібне. Поки Цвєтковський був живий, школа до певної міри була незалежною і мала дещо відмінні від державних гімназій методи навчання.

Директора школи я побачив кількома днями пізніше в коридорі, коли він бештав учнів—річ у ті роки незвичайна—по-польськи. Це вже був дуже старий чоловік, з білою бородою. Молодість його пройшла, мабуть, у часи Миколи І. З його вуст пливла дивна мішанина російських і польських слів, що вимовлялися неначе з вільнюським акцентом.

Отже в залізній машині утисків були щілини. Сьогодні я запитав би, якою мірою ці щілини поставали зі співіснування капіталістичної економіки і влади, що спиралася на чисте насильство. Система державного соціалізму забезпечує сьогодні можливість незрівнянно солідніших політичних утисків, без прогалин і недоглядів. Тоді ніхто собі з цього не здавав справи.

Моє перше втаємничення семирічного хлопця дало мені змогу пізнати водночас могутність і слабкі місця ворога. В мурі, що стояв переді мною, були тріщини й щілини. Скільки їх було й наскільки глибоких?

Це питання спало мені на думку під час першого уроку гімнастики. До нашого класу увійшов офіцер високого зросту, в мундирі капітана, і наказав нам іти на подвір’я. Там почав муштрувати нас, як у казармі, утворюючи шеренги, ламаючи їх і утворюючи наново, по два і по чотири. Голос у нього був дзвінкий, з обличчя не сходила усмішка, наче він і сам тішився виглядом своїх мініатюрних солдатів. Проте його темні очі дивилися на нас із напруженою увагою. Це був єдиний офіцер, який працював у Варшаві вчителем. Навіщо Цвєтковський запросив його на цю посаду? Чи й він також мав відношення до якоїсь угоди? Це питання не покидало мене протягом усього уроку, бо я вже до того чув про декабристів і про Південне товариство в Тульчині.

Нашого вчителя гімнастики ми бачили лишень кілька разів, бо взимку уроки гімнастики замінили—через брак відповідного залу—ручною працею.

IV

Батько увійшов зі мною до шкільної канцелярії і там дізнався, що мене записали до підготовчого класу Б, який містився на першому поверсі. З канцелярії ми знову вийшли на вулицю, і батько попрощався зі мною перед дверима школи. В коридорі було вже повно хлопців, одягнених так само, як я, які шукали свої класи.

Двері з написом «пріґотовітєльний класс Б» знаходилися в кінці коридору. Протягом кількох хвилин хлопці заповнили кімнату. Місця ми вибирали самі, керуючись якимось неясним інстинктом. У цьому виборі між нами одразу виявилися відмінності, з яких ми лишень потім здали собі справу. Хлопець, який пізніше мав стати першим учнем, сів на першій парті, напроти кафедри. На останні парти одразу всілися ті, яким протягом року випало мати найбільшу кількість незадовільних оцінок. Я сів на передостанній парті, ближче до дверей.

Ті, що запізнилися, зайняли місця, які ще залишалися вільними. Поряд зі мною сів хлопець на прізвище Адольф Ґельбгаар, непоганий учень, веселий і дружелюбний. В дорослому віці я зустрів його тільки один раз під іменем Вацлава Дембовського, торговця деревиною у Ґданську. Серед інших колег, яких я зустрічав у пізніші роки, жоден не обрав професії комерсанта, до якої готували вищі класи нашої школи.

За нами сидів пізніший знаменитий актор і режисер Александр Венґєрко. Був він тоді світлим блондином з білими віями. На уроках він систематично й спокійно спав, сперши голову на руку. Наш классний наставнік і вчитель російської, Балмашов, рум’яний і погідний у своєму зеленому віцмундирі, виривав його з дрімоти вигуком: «Вєнґєрко, ви нєвніматєльни!»

На одній з перших парт, одразу за першим учнем, сидів невеличкий хлопець із темним, буйним волоссям, працьовитий і не по роках поважний. Балмашов називав його «Бліт». Це був пізніший католицький письменник, убитий німцями в листопаді 1939 року, Марцелій Рафал Блют.

Перший рік пройшов у нас на звиканні до довгих штанів, чорнила, пер «рондо», зошитів, пеналів, ранця й шкільної дисципліни. Але вже наступного року, в першому класі, почали проникати до нас віяння, породжені російсько-японською війною, яка якраз тривала.

Це був час листівок і нелегальних видань. Один із наших колег приніс у клас гектограф, на якому ми вирішили розмножувати власну газету. За кілька хвилин був створений тимчасовий редакційний комітет, який кілька днів згодом розпочав під час перерви колективне читання поданих рукописів.

Я сьогодні не пригадую собі змісту тих рукописів. Пам’ятаю тільки, що в більшості були вони веселими, жартівливими. Один з фейлетонів був підписаний псевдонімом «Гозенкнопф». Коли ми дійшли до цього підпису, Ґельбгаар, якого я затягнув у комітет, озвався: «Гозенкнопф—це ніякий не псевдонім. Це мій дядько». Внаслідок цього зауваження ми змінили підпис на «Унтергозенкнопф».

V

У школі Товариства комерсантів євреї становили рівно половину моїх колег. Багато з них спочатку погано говорили по-польськи. Більшість варшавських євреїв говорили вдома на ідиш, литовці ж часто говорили російською. Протягом двох з половиною років, які я провів у школі комерсантів, усі ці хлопці навчилися—в російській школі—добре говорити по-польськи. Нас із ними поєднувало спільне становище, утиски, які однаково тяжіли на обох частинах народу, і спільні завдання, які з цього виникали. Перші відмінності з’явилися лише під час шкільного страйку, в якому частина учнів євреїв не брала участі. Ці відмінності не стали приводом до жодних суперечок чи інцидентів, бо, не ходячи до школи, я не зустрічався більше зі штрейкбрехерами.

Моїм колегам євреям з підготовчого і першого класу я завдячував знайомством зі справами, нерозуміння яких далося пізніше взнаки цілому наступному поколінню молоді.

Шкільний антисемітизм, який у незалежній Польщі мав набрати таких хворобливих і варварських форм, спирався на кілька абсолютно помилкових уявлень, яких у вогні боротьби ніхто не зумів спростувати.

Наші молоді антисеміти виросли в переконанні, що євреї більш здібні від них, працьовитіші, немовби призначені займати у вільній конкуренції перші місця. Весь цей комплекс нижчості, властивий антисемітам, не має ніяких підстав. В школі Товариства комерсантів я і мої ровесники ніколи не мали враження, що наші колеги євреї вміють більше від нас і можуть дати собі раду із завданнями, для нас недоступними. Якщо ми без заздрості залишали їм місця перших учнів, то це було радше наслідком браку запалу до суперництва в школі, якою ми нехтували.

Шкільний антисемітизм з’явився тоді, коли навчальні заклади заповнила польська молодь, яка шукала в них підготовки до так званих практичних професій і легковажно ставилася до безкорисливих знань. В цих професіях євреї мали більший досвід, але готувалися до них у цілком інший спосіб.

Більша частина єврейської молоді виходила п’ятдесят років тому з хедерів, де дуже уважно читала Старий Заповіт і частину Талмуду, завчаючи напам’ять цілі розділи. Це була гуманітарна освіта, що наближено відповідала ознайомленості з Гомером і Платоном, яку виносила молодь з класичних гімназій. Отримавши ці абсолютно непрактичні знання—заповіді Мойсея і анекдоти з життя Авраама і Сари—молоді іудеї бралися до торгівлі й затьмарювали на цьому полі конкурентів з дипломами торговельних шкіл і академій.

Яким був секрет їхніх здібностей і успіху? Євреї просто мали перевагу, яку молодь з гуманітарною освітою в усі часи мала над неосвіченими власниками титулів і дипломів.

Від одного промисловця я чув приписувану Сітроенові фразу, що найкращу підготовку для посад керівників великих підприємств мають особи, які вміють також і в дорослому віці читати латинських авторів. Нові промислові підприємства влаштовані таким чином, що хто входить у їхні деталі, той тратить з очей цілість. Керівник може не знати деталей, але мусить уміти відповісти на запитання, навіщо дане підприємство взагалі існує і якій меті має відповідати. Тому мусить мати по відношенню до нього відповідну дистанцію, гуманітарний погляд, який дає знайомство з класичними авторами.

Мало хто замислювався над справжнім епістемологічним парадоксом, який схований на дні програм спеціальних і професійних шкіл. Якби ми точно знали майбутнє, то могли би так само точно передбачити, яка інформація буде нам потрібна. Не знаючи майбутнього, ми не можемо сказати про нього нічого певного. Скільки учнів школи, яка мала вивчити нас на купців, вибрали пізніше цю професію? З моїх колег я знаю тільки одного, який пішов цим шляхом.

З хедеру і з дому більшість моїх колег євреїв винесли повагу до безкорисливих знань, яка основувалась на авторитеті релігії і традиції. Така оцінка знань є основою будь-якої освіти. Освічений швидко здобуває потрібну йому практичну інформацію, на яку неосвіченому мало цілого життя.

В міру своєї спеціалізації школи—як у Польщі, так і деінде—давали щораз більше так званої практичної інформації, але випускали щораз менше освіченої молоді й урешті-решт відмовилися від таких амбіцій. Зі шкільних стін вийшли покоління обмануті, свідомі безповоротно втраченого часу, з болючим комплексом меншовартості, і схильні шукати компенсації в нахабстві й варварстві.

VI

Вже через кілька днів стало відомо, що перший учень нашого класу зветься Рейсс. Це був той самий хлопець, який у перший же день одразу всівся на призначене для кращих учнів місце. Імені його я не пам’ятаю, бо в школах і казармах нікого не звуть по імені, а Рейсс взагалі найменше до того надавався. Виглядав він на рік чи два старшим від мене.

Це був худий, високий хлопець із темною чуприною, мовчазний і нерухомий. Навіть на перервах він рідко встававзі свого місця. Сидів він переважно за своєю партою з напівзаплющеними очима. Книжки його виглядали так, наче він їх ніколи не відкривав. Був він дружелюбний і підказував своїм найближчим сусідам, але не брав участі в забавах і розмовах колег ані у виданні нашої газети. На наші запитання відповідав з поблажливою і відсутньою усмішкою когось, хто поглинутий якоюсь відомою тільки йому таємницею.

Таку саму стриманість виявляв він і в ставленні до вчителів. Не виривався вперед і не випереджав інших з відповідями. Запитаний, відповідав без поспіху, коротко, говорячи саме те, чого від нього очікували. Його твори теж були короткими, щонайбільше на півтори сторінки. Написані були без поправок, дрібним читабельним почерком і найдокладніше відповідали тому, чого вчитель чекав від кращого учня. Навіть лаконічність його творів мала ознаки кокетування і ощадливості в поводженні з часом учителя. Протягом усього мого перебування в школі Рейсе не отримав жодної іншої оцінки окрім відмінної.

Залишивши школу після страйку, я втратив його з поля зору. Про долю його дізнався через багато років, зустрівши давніх колег. Ніхто з них не зміг мені сказати, чи брав Рейсе участь у шкільному страйку. Відсутність цієї інформації відповідала, зрештою, дискретності нашого першого учня. Від давніх колег я дізнався, що Рейсе до кінця залишався в школі Товариства комерсантів, не отримавши за весь час жодної оцінки крім відмінної. Через кілька місяців після отримання атестата він покінчив життя самогубством.

Коли я думаю про це сьогодні, то мені здається, що такий кінець Рейсса був неминучий і що в підготовчому класі ми могли про це здогадатися.

Недавно мій молодий приятель, колишній учень Морської школи в Ґданську, розповів мені історію, яка кидає певне світло на Рейсса і на інших хлопців, які під примусом одягають форму своєї школи.

На кільканадцять місць, які пропонувала Морська школа, щорічно претендували по кількасот кандидатів, яких треба було два рази відсівати. Спершу переглядали їх атестати, і більшість заяв відкидали а limine3. Тих, що залишилися, викликали до Гдині і проводили вступні іспити. Мій молодий приятель мав в атестаті відмінні оцінки тільки з поведінки й гімнастики, усі інші оцінки були задовільні. Ніхто й не сподівався, що він буде допущений до іспитів. Всупереч цим прогнозам він був викликаний до Гдині, де успішно склав іспити.

Якийсь час згодом, розмовляючи про це з директором школи, старим моряком, він почув від нього наступне пояснення: «Досвід показав, що кращі учні з відмінними оцінками в атестатах нічого не варті на морі. Тому ваш атестат мене зацікавив. Цього хлопця, подумав я, варто було б побачити. Можливо, вдасться зробити з нього моряка».


  1. барва червоно-коричневого відтінку
  2. популярна варшавська кав'ярня
  3. одразу, негайно (лат.)